Коли збираєшся писати про малий груповий будинок, здається, що ти писатимеш про вразливих і травмованих дітей, які потребують захисту й підтримки. Проте долі переселенок – співробітниць Лисичанського малого групового будинку «Світанок» викликали в авторки статті чи не більше співчуття, ніж долі їхніх вихованців. Адже діти все-таки живуть із відчуттям перспектив, із відчуттям, що в них багато чого попереду. Більшість колективу закладу переселенці. В основному, з Луганської області. Усі вони з родинами живуть тут же – у шелтері. По суті, шелтер і «Світанок» займають корпуси колишнього дитячого табору «Дружба» на березі Інгульця у сосновому лісі. Це досить далеко власне від села Войнівка, хоча з адміністративної точки зору – в селі. По території, огородженій парканом, серед сосон гуляють фазани й білки. І пахне розпареними сосновими шишками – як у Кремінському лісі біля озер чи у лісах Новопсковщини біля Айдару… І від цього туга за рідною Луганщиною стає ще більшою. Робота рятує «Робота мене рятує», – каже директорка закладу Наталія Козьменко. Працювати у цей заклад у Лисичанську, коли він ще був притулком (діти перебували тут до 9 місяців) пані Наталія прийшла у прямому сенсі за покликом душі з посади директорки місцевої школи. «Мій батько виріс у дитячому будинку, а маму виховувала мачуха… Тобто, мама була практично сиротою при живому батькові. Вони багато розповідали мені про своє дитинство… Й мені завжди щиро хотілось допомагати сиротам», – зізнається директорка. Вона була єдиною дочкою у свої батьків, і її дуже мучить те, що їхні могили лишились у Лисичанську. Єдиний син пані Наталії з перших днів став на захист України. Півтора роки (майже одразу після виїзду з Лисичанська) Наталія була залучена до лав медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри». Тим часом її вихованці перебували у притулку у Львові. На момент евакуації з Лисичанська, коли заклад ще був притулком, вихованців тут було 23. Згодом хтось досяг повноліття й поринув у самостійне життя, когось влаштували в сімейні форми виховання… Й коли заклад реформували в малий груповий будинок та у березні 2024 року перевели до села Войнівка Кіровоградської області, у ньому було, як писав «ОстроВ», троє дітей. І пані Наталія разом із частиною колективу повернулась до цієї роботи. У спілкуванні з нею дуже відчувається, що їй болять болі її вихованців – більше ніж власні. Їй боляче думати, що у всіх цих дітей є рідні мами, і діти дуже їх люблять – а мамам чи то байдуже, чи це ще якось називається, але – діти «на вписались» у їхній спосіб життя. Директорка згадує, що свою вихованицю Уляну (їй зараз 13) вперше побачила ще зовсім маленькою, коли працювала у школі. Дівчинка стояла біля черги в їдальні й просила купити їй булочку. І пані Наталія це робила. А коли прийшла працювати у притулок, побачила її серед вихованців разом із молодшим братом – проживання дітей у родині стало неможливим. Каже, що переїзд з Лисичанська став для дітей болючим в першу чергу через те, що позбавив їх можливості бачитись із мамами. А самі діти просять з ними про мам не говорити. Вероніка, Вадим, Уляна й Дмитро Отже, зараз у «Світанку» четверо вихованців – 16-річна Вероніка, 13-річня Уляна і її рідний 11-річний брат Вадим та 3-річний Дмитро. Якщо старші тужать за мамами, то Дмитро просто не знає, що вона в нього є. Трирічний Дмитро, як повідомляв «ОстроВ», оселився у «Світанку» останнім – на початку травня. Опускаючи подробиці з тим, як хлопчику оформляли статус дитини, позбавленої батьківського піклування, зазначимо: після евакуації з Лисичанська він жив у Львові при ЛОР-відділенні лікарні, й по досягненню трирічного віку опинився у «Світанку». «Коли його до нас привезли, він не розмовляв», – з болем розповідають співробітники закладу. Звучить жахливо, але – він не розмовляв, по-перше, бо з ним у лікарні НЕ РОЗМОВЛЯЛИ. А по-друге – бо у нього в усі була пробка. І у ЛОР-відділенні цього не помітили! «Коли ми відвезли його вже тут у лікарню й йому «вимили» пробку, Дмитро аж роздивлятись навколо себе інакше почав, нові звуки вперше почув», – каже одна з виховательок «Світанку». Дмитра обстежили, встановили діагноз – у хлопця затримка розвитку. Попереду у нього томографія та інші обстеження, для чого треба їздити в Олександрію чи Кропивницький. Зараз Дмитро вже навчився говорити – не ідеально, але для його віку і з урахуванням обставин цілком притомно. Принаймні, з іншими дітьми та співробітниками легко знаходить спільну мову. Дмитро тут максимально, як то кажуть, залюблений – як найменшого його всі намагаються розважити, поносити на ручках… Він ходить у дитячий садок у селі Войнівка й за місяць непогано соціалізувався. Загалом малий груповий будинок розрахований на 10 дітей, тобто «Світанок» може прийняти ще шістьох. А може, й сімох – Вероніка цьогоріч закінчила 9 клас і планує їхати до Львова отримувати професію кухарки-кулінарки. За той період, що діти з Лисичанська жили у Львові, вона встигла знайти там друзів і налаштована цілком оптимістично. Правда, колектив закладу сумує з цього приводу. Надто вже мало дівчина прожила спокійним життям тут, у «Світанку» – всього кілька місяців… І знов – зміни, переїзд. «Безумовно, ми не можемо відмовляти Вероніку їхати на навчання, це її вибір… Але кажемо: ти завжди можеш сюди повернутись, ми на тебе чекатимем», – розповідає Наталія Козьменко. «Ця сфера тримається на ентузіастах» «Проблема в тому, що в нашому суспільстві дуже мало приділяється уваги фахівцям, які забезпечують потреби таким вразливим дітям», – каже правозахисниця, голова БФ «Голоси дітей» Олена Розвадовська. За її словами, у соціальних працівників і в цілому, поза реаліями війни, є ризик до вигорання, бо така робота вимагає задіяти багато особистого ресурсу. А на фоні вигорання страждає якість роботи. «І цей ресурс постійно треба мати всередині себе. А коли на це накладається і особиста травма, яку мають переселенці, ти працюєш на віддачу. Це все дуже важкі випробування – втрата домівки, переїзд, постійно незадоволені власні потреби», – каже Розвадовська. Вона особисто знає більшу частину колективу «Світанку», ще до повномасштабного вторгнення знімала про нього фільм «Будинок зі скалок» в Лисичанську, коли заклад ще працював як притулок. Пані Олена підкреслює, що соціальна сфера взагалі тримається на ентузіастах. «Питання навіть не в грошовому забезпеченні… Працівникам цієї сфери потрібні просте визнання, подяка», – зауважує вона з приводу того, чим можна допомогти людям, які працюють так, як описаний нами колектив, та ще й є переселенцями. А ось самі працівниці «Світанку», до речі, відмовились говорити для публікації, якої допомоги чи підтримки вони потребують. Відмовились тому, що відчувають це як надто особисті травми. Раніше «ОстроВ» писав про те, як Україна продовжує напрацьовувати досвід психологічної підтримки поранених і тих, хто повернувся з полону.
